Згідно зі статистичними даними, близько півтора мільйона громадян Російської Федерації — нащадки так званих російських німців. Доволі велика частина цих людей хотіла б повернутися на історичну батьківщину своїх предків. Але шлях додому — часто багато в чому повторення долі німців у Росії, повної чарівності, надій і страждань. Один із таких важких випадків отримав щасливе вирішення завдяки участі адвокатів нашого бюро.
Сибірська історія
Оскарження відмов BVA
Відмову Bundesverwaltungsamt (BVA) у визнанні статусу пізнього переселенця можна оскаржити в адміністративному суді — як правило, протягом одного місяця з моменту отримання відмови.
Південні області Західного Сибіру, Алтай, Казахстан — мабуть, найгустіше заселені німцями території колишньої Російської імперії. У середині дев'ятнадцятого століття багато німців Поволжя, Польщі, Естляндії потяглися цілими селами в поволзькі степи в надії на краще життя, яке в Росії часто гарантує віддаленість від столиці. Достаток орних земель обіцяв гарні врожаї. Степ вкрився німецькими хуторами й селами впереміш з українськими, звідки теж ішов потік внутрішніх мігрантів імперії. 1915 року, в розпал Першої світової війни, царський уряд Миколи Другого підготував закон про примусову депортацію німців Поволжя до Сибіру. З мирними селянами воювати було простіше, ніж з потужною кайзерівською армією. Шостого лютого 1917-го цар Микола санкціонував закон, відомий під назвою «ліквідаційний закон», що приписував вилучення земель поволзьких німців у державну власність. Цим планам царя завадила Революція. А після Жовтневого перевороту більшовики й зовсім заснували німецьку республіку. Але й це щастя було недовгим. І з початком Другої світової війни до Сибіру знову потяглися столипінські вагони з арештантами й засланцями. З депортованих з України та Поволжя німців сформували трудармію. І після закінчення Другої світової війни шлях на землю, де вони вже століттями жили в Росії, був їм заборонений. Німецьких сіл у Сибіру стало на порядок більше.
Мало хто знає, що за угодою між першим канцлером ФРН Конрадом Аденауером і Микитою Хрущовим було досягнуто домовленості про возз'єднання розірваних війною родин. І тоді була перша хвиля німецької еміграції з СРСР. Про цю можливість, зрозуміло, ніхто нікого широко не сповіщав. Радянський Союз сам потребував робочої сили. І тому склалася думка, що кордони на Захід для німців відкрилися лише наприкінці вісімдесятих минулого століття. А пік еміграції припав на дев'яності. Наша клієнтка Вікторія Кайль — одна з нащадків сибірських трудармійців. І можливість повернення до Німеччини як пізньої переселенки підморгнула їй саме в той час, коли республіки колишнього Радянського Союзу масово покидали всі, кому було куди тікати. Але й тоді це нагадувало лотерею.
Майбутнє — гра не для всіх
Обов'язковою умовою для репатріації мала бути правильна національність у відповідній графі паспорта або свідоцтва про народження. Але біда в тому, що ще зовсім нещодавно «правильною національністю» вважалася національність «російський/а». І багато хто, маючи моноетнічні родини, записував своїх дітей як росіян. Від цього залежала можливість зробити кар'єру і навіть змінити місце проживання. Це стосувалося не лише німців. Так само активно російські діти народжувалися в татарських, єврейських, латиських родинах на території Росії. Плюс майже в кожного в родоводі було величезна кількість помилок у виданих документах напівграмотними службовцями радянських держустанов.
Часто ще однією умовою благополучного шляху на історичну батьківщину було знання німецької мови не лише як інструменту комунікації, а неодмінно з особливостями діалекту, що мало доводити справжню причетність родини до німецької культурної традиції в Росії.
Тоді цей шанс опинитися в Німеччині справді лише підморгнув Вікторії, піднявши з дна душі і страхи, і мрії. Підморгнув і надіслав відмову у праві на переселення до Німеччини. Вікторія повернулася до рутини, надовго залишивши надію опинитися громадянкою Федеративної Республіки Німеччина. Далі історія звичайна: життя між працею з надіями на достаток і постійними державними економічними кризами. І так збіглося, що 2013 року уряд Німеччини дозволив подавати документи на отримання статусу пізнього переселенця повторно.
Вікторія знову почала процес збору всіх необхідних документів для подання до посольства Німеччини в Росії. Але цього разу Вікторія вирішила заручитися підтримкою адвокатів, що, як пізніше стало зрозуміло, було доволі далекоглядним вчинком.
Все ще буде
Перше, з чим зіткнулися юристи нашого бюро, отримавши на пошту копії документів Вікторії, — це «танок» дат народження та літер у написанні імен від документа до документа. Необхідно було десь писати пояснення, десь замовляти додаткові довідки, щоб підтвердити, що всі ці люди, у яких рік народження в одних документах вказано так, а в інших інакше, по батькові написано в одному місці так, а в іншому інакше, — це всі одні люди — батьки й батьки батьків Вікторії. З мовним сертифікатом у Вікторії все було гаразд: мовний іспит на рівень Deutsch B1 було успішно складено в Гете-Інституті Новосибірськ. Після завершення технічної роботи документи було подано до Генерального консульства Німеччини в Новосибірську, і Вікторія згодом отримала позитивне рішення. Але тут виникла справжня проблема.
У Вікторії є дорослий син Сергій. Йому двадцять чотири роки. І їхати без нього до Німеччини в плани Вікторії не входило. По суті, це суто технічна проблема, розв'язувана через параграф «возз'єднання родини». Документи подаються так само до посольства чи консульства, до якого належить той чи інший регіон. Необхідною умовою є наявність сертифіката на мінімальне володіння мовою рівня Start Deutsch A1. І з цим у Сергія ніяк не складалося. Дві спроби проходження курсу. Дві спроби складання іспиту. Все наче повз вуха. За словами матері Сергія, у сина була легка форма затримки розумового розвитку. Хлопчик погано вчився в школі, але здобув робочу спеціальність. Довідка про його стан могла б розв'язати ситуацію. Але ця особливість розвитку особистості не є на сьогодні офіційним діагнозом. І адвокатам нашого бюро не було на що посилатися, відстоюючи право Сергія на возз'єднання з матір'ю. Немає законодавчих норм, що регулюють такі ситуації.
Усе, що могли зробити наші адвокати, — це пояснювати чиновникам у Німеччині особливості ситуації, наводячи як приклад його шкільну успішність, те, що він двічі проходив повний мовний курс і двічі не склав іспит. Ніщо не свідчило про те, що він ледачий. Багато що свідчило про те, що деякі речі, які потребують концентрації, для Сергія важкодоступні. Багато хто критикує німецьку бюрократію, але вона так само часто занадто формалізована, як і часто націлена на вирішення проблем на користь того, хто опинився у складному становищі. Нам вдалося переконати чиновників у тому, що Сергію потрібен полегшений варіант іспиту. І такий іспит йому погодилися провести прямо в Генеральному консульстві Німеччини в Новосибірську. Все вдалося. Незабаром Сергій продовжить свої мовні студії вже в Німеччині. Це ще мінус два з півтора мільйона нащадків російських німців у Росії, чия історія як живого народу всередині іншого народу наближається до свого завершення. Чи був би другий шанс для Вікторії вдалим, з огляду на особливості її сина, якби вона пішла шляхом самостійного вирішення проблем? Навряд чи. Адвокат — це не лише норми, підзаконні акти, судова практика. Адвокат — це ще й особисті зв'язки з чиновниками в різних відомствах, де вирішуються людські долі.
Усі права захищені. У разі копіювання чи републікації статті посилання на першоджерело обов'язкове.
