У цій статті наше адвокатське бюро хотіло б зупинитися на проблематиці отримання статусу пізнього переселенця особами, які до внесення в 2013 році змін до закону Німеччини «Про вигнаних осіб та біженців» (Bundesvertriebenengesetz) ухвалили рішення розвивати свій бізнес чи працевлаштуватися на території закордонних держав. Справа в тому, що реєстрація юридичної особи за кордоном, оренда чи придбання нерухомості з метою здійснення діяльності відповідної компанії, трудова діяльність, а також часті візити власника фірми до інших країн з метою управління компанією дають підставу Федеральному адміністративному відомству Німеччини розцінювати вжиті заявником, який претендує на отримання статусу пізнього переселенця, дії як перенесення основних життєвих інтересів з території примусового розселення до інших країн, тобто як невиконання законодавчих вимог, що й становить основну проблему для заявника.
Відповідно до наявної судової практики в подібних випадках заява на набуття статусу пізнього переселенця ні компетентним відомством, ні відповідним адміністративним судом задоволенню не підлягала. Однак нашому адвокатському бюро вдалося домогтися від суду позитивного рішення, успішно завершивши доволі тривалий і клопіткий процес на користь нашого клієнта Валентина (ім'я було змінено).
Вимоги до мовного сертифіката B1/B2
Для отримання статусу пізнього переселенця заявник зобов'язаний підтвердити володіння німецькою мовою як рідною (§ 6 BVFG) — звільнення від тесту можливе лише за медичними показаннями.
Валентин народився і виріс у Російській Федерації. Предки нашого клієнта були німцями, що проживали в німецьких колоніях на території Російської імперії, однак після встановлення радянської влади їхнє майно було націоналізовано, прадід Валентина був визнаний німецьким шпигуном, заарештований і страчений, а дід засланий до місць примусового розселення. Батько нашого клієнта протягом усього свого життя прагнув приховати своє німецьке походження, зазначивши в документах, що він за національністю є росіянином, але все одно зазнавав утисків з боку держави. Тим не менш, Валентину прищеплювалася любов до німецьких традицій, він вивчав німецьку мову й після розпаду СРСР став доволі часто навідувати своїх родичів у Німеччині.
При цьому про переселення до Німеччини наш клієнт почав замислюватися значно пізніше, оскільки першим вимогам, встановленим законодавством Німеччини, Валентин об'єктивно не задовольняв. Створивши родину й міцно ставши на ноги в Росії, займаючись підприємницькою діяльністю, Валентин замислився про те, чого йому дійсно бракує. Часто буваючи в Німеччині під час німецьких свят і спілкуючись зі своїми рідними по батьківській лінії, Валентин зрозумів, що ця країна, менталітет її громадян, німецькі культура й традиції йому дуже близькі. Крім того, економічна стабільність Німеччини приваблювала його як досвідченого бізнесмена, у зв'язку з чим наш клієнт вирішив відкрити на території ФРН свою власну компанію. З цією ж метою Валентином було придбано будинок, у якому він планував зробити офіс своєї компанії, або таким чином просто застрахувати свої грошові інвестиції в економічно стабільній країні.
Після реєстрації компанії Валентин серйозно замислився над тим, яким чином йому було б зручніше керувати діяльністю його компанії і яким він загалом бачить майбутнє своєї родини. Порадившись зі своєю дружиною й зі своїм сином-студентом, наш клієнт ухвалив рішення переселитися на батьківщину своїх предків і з цією метою подати заяву на отримання статусу пізнього переселенця.
Валентин як людина, що створила успішний бізнес і звикла самостійно розбиратися в усіх питаннях, що виникають, приступив до справи відповідально, уважно вивчивши всю інформацію про пізніх переселенців на форумах, поспілкувавшись зі знайомими, які переїхали до Німеччини, і з'ясувавши деяку інформацію у своїх німецьких родичів.
Отримавши відповідну інформацію, наш клієнт, проаналізувавши наявні в нього документи, дійшов висновку, що його заява на отримання статусу пізнього переселенця має бути задоволена без жодних проблем. На підставі цього Валентин подав до Федерального адміністративного відомства Німеччини відповідну заяву, де, окрім необхідної інформації, зазначив також, що і він, і його родина готові інтегруватися в німецьке суспільство не лише тому, що на момент подання заяви вже мають достатньо високий рівень володіння німецькою мовою, а й з тієї причини, що Валентином було зареєстровано юридичну особу, яка здійснюватиме свою діяльність на території ФРН, а також для цих цілей було придбано земельну ділянку й будинок. При цьому наш клієнт зазначив, що доволі часто буває в Німеччині як з метою проведення ділових зустрічей, так і для того, щоб навідати своїх німецьких родичів.
Повністю задоволений поданою заявою, Валентин радісно очікував отримання відповідного дозволу на в'їзд до Німеччини. Однак яким же було його здивування, коли через кілька місяців компетентне відомство надіслало нашому клієнту відмову, у якій зазначалося, що Валентин не має права претендувати на отримання статусу пізніх переселенців у зв'язку з тим, що він не задовольняє всіх передбачених законодавством вимог, а зокрема: залишив територію примусового розселення.
Валентин був просто шокований отриманою відмовою, тому вирішив не здаватися й звернутися по компетентну правову допомогу до нашого адвокатського бюро з проханням оскаржити зазначене рішення Федерального адміністративного відомства Німеччини. Оскільки строки для подання скарги на рішення зазначеного відомства обмежені лише одним місяцем, наш адвокат негайно письмово повідомив компетентне відомство, що представляє в цьому питанні інтереси Валентина, і попросив надати йому для ознайомлення відповідні матеріали справи нашого клієнта з метою подання скарги на відмову в присвоєнні статусу пізнього переселенця.
Ретельно вивчивши всі наявні документи, адвокат повідомив Валентину, що написані ним роз'яснення щодо інтеграції в німецьке суспільство, реєстрації бізнесу в Німеччині та придбання нерухомості якраз і були використані проти нього, оскільки компетентне відомство дійшло висновку, що наш клієнт, таким чином, перемістив центр своїх життєвих інтересів з Росії до Німеччини і, отже, перестав задовольняти вимогам, закріпленим у §§ 4, 6 закону Німеччини «Про вигнаних осіб та біженців».
З цієї причини основним завданням адвоката стало знаходження підтверджень тому факту, що наш клієнт насправді продовжує проживати на території примусового розселення, і складання юридично грамотної аргументації. Наш адвокат уважно обговорив з клієнтом усі деталі, які могли бути важливими для оскарження ухваленого компетентним відомством рішення, і попросив його надати копії відповідних документів. При цьому адвокат звернув увагу Валентина на той факт, що в направлених ним відповідному відомству документах не було зазначено, що він є німцем за національністю. Більш того, у свідоцтві про народження нашого клієнта було записано, що і батько, і мати Валентина є росіянами за національністю. У рішенні Федерального адміністративного відомства цей факт не було зазначено, однак наш адвокат, маючи багаторічний досвід ведення справ пізніх переселенців і спілкування з відповідними державними структурами, наполіг на тому, щоб Валентин звернувся до суду з позовною заявою про необхідність внесення змін до актів цивільного стану.
Валентин, довіряючи знанням і досвіду адвоката, погодився ініціювати судовий процес. Позовну заяву було складено адвокатом, а нашому клієнту в суді довелося лише підтримати зазначені в позовній заяві вимоги. Взявши до уваги той факт, що дід Валентина був німцем, засланим до місць примусового розселення, що підтверджувалося відповідними довідками, і показання батька нашого клієнта, який свідчив, що йому справді довелося обрати національність «росіянин» по лінії своєї матері, щоб уникнути переслідувань з боку радянської влади, суд визнав вимогу Валентина законною й задовольнив його позовну заяву. На підставі цього рішення суду органи реєстрації актів цивільного стану видали Валентину, зокрема, нове свідоцтво про шлюб, у якому було зазначено, що за національністю він є німцем.
Після надання Валентином усіх зібраних за рекомендацією нашого адвоката документів до Федерального адміністративного відомства Німеччини було направлено відповідну скаргу. У цьому документі адвокат насамперед звернув увагу на те, що Валентин відповідає всім закріпленим у §§ 4, 6 закону Німеччини «Про вигнаних осіб та біженців» вимогам. Зокрема, наш клієнт народився після 31 грудня 1923 року, походив від етнічних німців і мав достатні знання німецької мови, що відповідали рівню B1.
Більш того, вимога проживання на території примусового розселення, всупереч думці Федерального адміністративного відомства Німеччини, теж була виконана, оскільки Валентин разом зі своєю родиною постійно проживали на території Російської Федерації. При цьому адвокат зробив акцент на тому, що наш клієнт перебував у Німеччині значно менше часу, ніж у Росії, при цьому ані реєстрації в Німеччині, ані відповідного дозволу на тривале перебування в Німеччині у Валентина не було, оскільки всі здійснювані нашим клієнтом поїздки до Німеччини відбувалися лише на підставі відповідної шенгенської візи, яка дозволяла перебування на території країн Шенгенської угоди максимум 90 днів кожні півроку.
При цьому для отримання зазначеної візи Валентину потрібно було щоразу надавати докази своєї платоспроможності, наявності трудових відносин у Росії, готовності повернутися назад до Росії тощо. Усе це свідчило про те, що наш клієнт мав постійне місце проживання в Росії, а не в Німеччині.
Крім того, Валентин, який постійно мав зазначені візи з 2012 року, перебував за кордоном у середньому лише близько 35-40 днів зі 90 можливих. Також адвокат просив урахувати, що частину часу клієнт проводив в інших країнах ЄС, а метою поїздок до Німеччини були відвідування німецьких родичів, участь у німецьких святах, групові поїздки зі співробітниками компанії Валентина тощо, однак жодним чином не набуття постійного місця проживання в Німеччині.
На користь постійного проживання на території примусового розселення свідчив також той факт, що під час реєстрації компанії Валентина й під час купівлі нерухомості у ФРН йому потрібно було призначити представника, який постійно проживає на території Німеччини, оскільки наш клієнт таким дозволом не володів. Дуже важливим моментом, однак, було те, що діяльність компанії Валентином було призупинено практично одразу після реєстрації, у зв'язку з чим платником податків наш клієнт був виключно в Росії, де він був власником доволі великої компанії й багато років успішно здійснював підприємницьку діяльність.
Що ж стосується проживання Валентина в придбаному ним на території Німеччини будинку, то адвокат просив зазначити, що будинок було придбано нашим клієнтом спочатку з метою створення в цьому будинку офісу для його німецької компанії, однак після ухвалення рішення призупинити діяльність компанії будинок став для Валентина виключно джерелом інвестицій. При цьому частину будинку наш клієнт здавав в оренду, а в другій частині вів ремонтні роботи у зв'язку з поганим будівельним станом нерухомості. Однак Валентин ніколи не був там зареєстрований і ніколи не проживав у цьому будинку.
Згідно з судовою практикою факт залишення території примусового розселення підтверджується, якщо мало місце волевиявлення заявника перемістити центр своїх життєвих інтересів за кордон. На підставі цього адвокат особливу увагу приділив також тому, що центром життєвих інтересів Валентина і членів його родини й надалі залишалася Російська Федерація, оскільки і наш клієнт, і його дружина продовжували здійснювати там як трудову, так і підприємницьку діяльність, а син продовжував навчатися в російському університеті.
Підкріпивши всі наведені вище аргументи відповідними доказами, адвокат направив скаргу до Федерального адміністративного відомства Німеччини. Через кілька місяців наше адвокатське бюро отримало відмову компетентного відомства, у якій також зазначалося, що Валентин залишив територію примусового розселення й перемістив центр своїх життєвих інтересів до Німеччини. При цьому надані нашим адвокатом контраргументи просто було проігноровано.
Адвокат роз'яснив клієнту, що в цьому випадку є можливість також звернутися за вирішенням цього спірного питання до суду. Природно, судовий процес тягне за собою додаткові витрати, однак у цьому конкретному випадку шанси Валентина, на думку адвоката, були доволі високими, попри наявну судову практику. Наш клієнт, зваживши всі «за» і «проти», досить швидко ухвалив рішення боротися далі. Тим більше, що досвід судових розглядів у Німеччині у Валентина вже був, оскільки у зв'язку з неякісно проведеними будівельними роботами на його земельній ділянці він змушений був звернутися з позовною заявою про відшкодування збитків до суду. Дізнавшись про це, адвокат вирішив використати судовий процес як ще один доказ того, що Валентин постійно проживає в Росії.
Справа в тому, що згідно з § 110 Цивільного процесуального кодексу Німеччини (Zivilprozessordnung) заявники, які не проживають постійно в жодній з держав-членів Європейського Союзу або держав-учасниць Угоди про Європейський економічний простір, повинні забезпечити на прохання відповідача покриття можливих процесуальних витрат. У зв'язку з цим Валентин після прийняття його позовної заяви до розгляду зобов'язаний був на прохання представника будівельної компанії перерахувати на розрахунковий рахунок суду певну суму як заставу. Це, своєю чергою, також підтверджувало, що наш клієнт постійного виду на проживання в Німеччині не мав.
Крім цього, адвокат попросив Валентина підготувати для надання суду копії його податкових звітів, що подаються в Російській Федерації, а також докази медичного страхування, виплат за пенсійним страхуванням, наявності нерухомості в Росії тощо.
Зібравши додаткові докази, наш адвокат направив до відповідного адміністративного суду позовну заяву. Коли дату розгляду позовної заяви було призначено, наш клієнт виявив бажання також взяти участь у слуханні справи. З цієї причини адвокат розповів Валентину звичайний порядок розгляду справи, які уточнювальні запитання можуть ставитися і яким чином слід на них відповідати.
Судове засідання розпочалося, як зазвичай, з доповіді судді, що містила короткий виклад суті справи в хронологічному порядку. При цьому адвокат уважно стежив за тим, чи всі важливі події було перераховано суддею, і в разі потреби доповнював викладену суддею інформацію. Після доповіді суддя поставив уточнювальні запитання сторонам, особливо представнику Федерального адміністративного відомства Німеччини, чия позиція, на думку суду, була слабше аргументована. Протилежна сторона погодилася з доводами нашого адвоката про те, що Валентин не залишав території примусового розселення й не переміщував центр своїх життєвих інтересів до Німеччини, але, намагаючись ухопитися за соломинку, прагнула довести, що інші законодавчо встановлені вимоги Валентином не виконуються. Наприклад, на обговорення виносилася біографія батька нашого клієнта з метою визначити, чи не обіймав він особливе політичне чи професійне становище, яке могло бути досягнуте лише за особливого зв'язку з тоталітарною системою (§ 5 абз. 2 п. б закону Німеччини «Про вигнаних осіб та біженців»), що могло б стати причиною відмови у визнанні Валентина пізнім переселенцем. Однак на кожен аргумент наш адвокат надавав контраргумент і підкріплював його відповідним доказом, у зв'язку з чим компетентне відомство погодилося видати дозвіл на в'їзд нашого клієнта та членів його родини до Німеччини.
Таким чином, справу було успішно завершено на користь Валентина, який залишився дуже задоволений результатом роботи нашого адвокатського бюро. Усі судові витрати було покладено на відомство.
На підставі цього прикладу нам хотілося б ще раз підкреслити, що навіть попри те, що ви отримали від родичів, знайомих, на форумах та інших інтернет-ресурсах, здавалося б, вичерпну інформацію про процедуру отримання статусу пізнього переселенця, ми наполегливо рекомендуємо вам звертатися по професійну правову допомогу до кваліфікованого адвоката, який орієнтується не лише на букву закону, а й на практичну його реалізацію, закріплену в актуальній судовій практиці. Більш того, лише досвідчений адвокат зможе знайти найвагомішу для цього конкретного випадку аргументацію й подати її в потрібному світлі. При цьому ви заощадите не лише свій час, а й гроші.
Усі права захищені. У разі копіювання чи републікації статті посилання на першоджерело обов'язкове.
